Пошук

Тридцять років соціальна робітниця з Лемешівки допомагає літнім односельцям

Дата: 10.12.2021 08:00
Кількість переглядів: 1205

10 грудня у Валентини Борівської ювілей. Але це не день народження і не річниця весілля. Тридцять років тому Валентина Борівська почала працювати соціальною робітницею у Територіальному центрі надання соціальних послуг. У її трудовій книжці лише один запис про місце роботи. За тридцять років жінка жодного разу не зрадила своїй професії, колективу та підопічним, для яких часто ставала не просто помічницею, а рідною людиною.

-Я рано втратила маму, тому після школи не мала можливості далі навчатися, вийшла заміж. Потрібно було десь працевлаштуватися й у сільській раді мені запропонували попрацювати соціальною робітницею. Я погодилася, бо іншої роботи у селі для мене не було, - пригадує Валентина Євгенівна. - Було важко. І це не у плані фізичного навантаження, а психологічно. До кожної бабусі чи дідуся потрібно було знайти підхід, спільну мову. Це сьогодні я вже з тридцятирічним досвідом знаю коли потрібно пожартувати, коли промовчати чи перевести мову на іншу тему. А тоді все пізнавалося на власних помилках та на власному досвіді.

Сьогодні у соціальної робітниці 9 підопічних, які мешкають у Лемешівському старостинському окрузі. А були часи, коли на її допомогу та підтримку очікувало 16 – 17 літніх односельців. Кожному потрібно було допомогти по господарству, зробити закупи продуктів та ліків, допомогти з оформленням документів на субсидію чи розв’язати інші побутові проблеми. Тому з перших днів роботи жінка навчилася планувати свій робочий день, складати графік коли та до кого вона має прийти.

-Люди різні бувають: одним не вистачає спілкування і вони хочуть просто наговоритися, розповісти про своє життя, свої проблеми. Це історії, про які не прочитаєш у книзі, бо їх написало життя. Багато вчуся від таких людей, набираюсь досвіду й розуму. А бувають такі, що контролюють кожну хвилину, щоб я не була у них, боронь Боже, менш як дві години, - продовжує соціальна працівниця. – Але з кожним можна знайти спільну мову. За тридцять років я не спрацювалася лише з однією бабусею. З рештою у мене гарні стосунки.

Була в житті Валентини Євгенівни й інша підопічна – Ніна Іванівна Філіна, яка стала для жінки близькою людиною, дала материнську любов, якої з дитинства не вистачало Валентині Борівській.

-Бабуся Ніна жила сама. Вона завжди виглядала мене, переживала за мене. Якщо мене немає, вже швиденько телефонує чи, бува, нічого не сталося. До неї я також прикипіла душею. Доглянула її, як рідну, до смерті, - пригадує жінка. – У моїй роботі найважче – це втрачати дідусів та бабусь. Щоразу важко переживаю смерть своїх підопічних.

Але життя триває і щодня на допомогу Валентини Борівської очікує дев'ять односельців, про яких вона дбає, наповнює їх життя турботою та добротою.


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь